Рибальство в Україні було відоме віддавна. Це підтверджують археологічні знахідки — глиняні та камʼяні вантажики для риболовних сітей, різноманітні гачки тощо, які належать до черняхівської культури (II-V ст.) та наступних епох (VI-ІХ ст.). Поширенню цього заняття сприяла велика кількість рік та інших водоймищ, а також прадавня традиція використання риби у харчуванні.
У період феодалізму вилов риби належав до повинностей кріпаків перед паном . Крім того, у деяких районах України селяни зобовʼязані були поставляти своїм поміщикам прядиво для риболовних снастей, підводи для транспортування риби. Джерела свідчать, що вже у XVI ст. в Україні статутом регламентувалися терміни риболовства, зазначалися види снастей, якими можна було виловлювати рибу.
Рибальство - це переважно додаткове заняття, яке було доступне у будь-яку пору року людям різного віку, не вимагало складних знарядь праці. Вільною ловлею риби користувалися, насамперед, привілейовані класи та дрібні підприємці, а також чиновники, які це право купували. Селяни рибу для власних потреб ловили потай, у вільний від сільськогосподарських робіт час. Малі хлопці й підлітки мали дещо більшу свободу щодо вилову риби. На берегах великих рік чи озер були відомі окремі села, де рибалили майже усі чоловіки з діда-прадіда, починаючи з пʼяти-семирічного віку. Жінки брали участь у допоміжних роботах — ремонтували сіті, допомагали переробляти й продавати рибу, а інколи в мілководних ріках самі виловлювали рибу руками. Для селян риболовля була певною підмогою в їх господарстві. Там, де було більше водних угідь, риба входила у їх щоденний раціон, в інших районах її споживали передовсім у дні посту, на певні релігійні свята. Отже, рибною ловлею селяни прагнули поповнити чи ірізноманітнити своє харчування. Риба була також предметом продажу й обміну на інші продукти й побутові речі (льон, хліб, сіль).
Хоча професійне рибальство в Україні було досить обмеженим, все ж у південних районах промисел часто вели професійні рибалки, що обʼєднувалися в артілі. Вони володіли досконалішими знаряддями праці, човнами, спеціальними пристосуваннями для переробки чи зберігання риби. В артілях існував поділ праці, працювали майстри й підручні робітники. Промислове рибальство мало товарний характер: найчастіше сушену або вʼялену рибу розвозили по всій Україні й поза її межами, обмінюючи на сільськогосподарські продукти та інші товари щоденного вжитку.
У кінці ХХ ст. — на початку ХХ ст. рибні промисли значно скоротилися, натомість набула поширення форма орендування водоймищ (або певних ділянок) у багатих поміщиків, інколи — у сільських громад. Форми організації і способи ведення рибальства безпосередньо залежали від характеру водних угідь, видів риб, сезону риболовлі, врешті, від місцевих традицій. В Україні найбільш поширеними видами річкових риб були карась, сазан, судак, щука, лин, лящ, сом, вʼюн.
У народній культурі українців витворилася досить велика різноманітність способів та знарядь вилову риби, які значною мірою зумовлювалися характером та питомою вагою цього заняття, а також особливостями певного водоймища (глибиною, характером течії тощо). Традиційні засоби риболовлі умовно поділяються на: вудкові (гачкові), ударні, черпальні, пастки, перепони.
До найпоширеніших примітивних засобів рибної ловлі належали вудки («вудиці») із саморобними, а з середини ХХ ст. фабричними гачками. Вудками користувалися, насамперед, підлітки, а також дорослі рибалки у тому випадку, коли розраховували на невеликий улов. У гирлах великих рік рибалки застосовували перемети — довгі шнурки з підвішеними до них десятками гачків з наживкою. Шнур перетягували поперек ріки і закріплювали на берегах, а підвішені гачки занурювали у воду на потрібну глибину. Кілька звʼязаних між собою переметів, які мали понад 400 гачків, називали «кармаком». Їх ставили на лиманах або у морі на мілині. Загалом ловля переметами заборонялась, тому відбувалась потай, у нічний час.
До архаїчних засобів риболовлі належали відомі багатьом народам ості («сандова», «сандоля») — дво-або тризубі вила, якими користувалися на мілководних річках при штучному освітленні в нічну пору. Рибалка остями бив рибу і викидав її на берег. Це була інколи колективна риболовля: одні спрямовували рибу в потрібне русло, інші били її. Саки - снасті, якими рибалка черпав рибу. Їх плели з ниток у формі конусоподібного мішка і прикріплювали на деревʼяному ободі з ручкою, довжина якої залежала від того, яким способом ловили рибу — з берега, човна чи вбрід.
В Україні рибалки користувалися снастями - пастками, з яких найпоширенішими були ятері - циліндричної форми сіті з кількома обручами. Найчастіше ятері складалися з двох сіток: кінець довшої сітки завʼязувався наглухо, а другої, меншої, що була вставлена у першу, — мав вузький отвір, через який риба потрапляла і назад уже не могла вибратися. Інколи по боках ятера прикріплювались додаткові полотнища, які спрямовували рибу до отвору.
Подібними до ятерів були верші, виплетені з лози. Ятері чи верші за допомогою вантажиків опускали на дно водоймища, залишаючи на ніч (інколи — з приманкою), а зранку забирали улов.
Найчастіше практикувалась ловля риби поодинці чи вдвох, гуртом — лише у промислі. Так, колективним був вилов риби на великих ріках сіткою — «волоком», що мав близько 80—100 м довжини і 3 м ширини. Таку риболовлю вели 6—8 осіб на двох човнах. Вилов риби неводом також вимагав кооперування сил. Вибір снастей, характер риболовлі зумовлювалися також сезоном та порою доби (літня чи зимова, денна чи нічна рибалка), до певної міри - видом риби.
Загалом рибальство в Україні ґрунтувалося на уважному й дбайливому ставленні до природи. Про це свідчить, зокрема, той факт, що українці, на відміну від деяких сусідніх народів, ніколи не глушили риби. У зимовий період, коли крига сковувала ріки, громадським обовʼязком було прорубування невеличких ополонок, щоб риба не задихнулася від браку повітря. Цими та іншими способами намагалися зберегти мальків, відновлювати природу.

***
Сьогодні мисливство й рибальство в Україні здійснюються за чіткими законами та природоохоронними правилами. Встановлено сезони полювання й риболовлі, ліміти добування тварин і вилову риби, а також заходи із захисту рідкісних видів. Важливими напрямами є боротьба з браконьєрством, відновлення популяцій диких тварин, зариблення водойм і збереження природних екосистем.
Від первісних мисливців і рибалок до сучасних природоохоронних практик ці заняття пройшли багатотисячолітній шлях розвитку. Вони залишаються невід'ємною частиною української історії, культури та традицій, нагадуючи про нерозривний зв'язок людини з природою.