Млинарство є одним із найдавніших ремесел на українських землях і нерозривно пов'язане з розвитком землеробства. Воно виникло як прямий наслідок переходу людства до осілого землеробства в епоху неоліту. Щойно люди навчилися вирощувати зернові культури, як от: пшеницю, жито, ячмінь та овес – виникла потреба перетворювати зерно на борошно, оскільки сире або просто зварене зерно пшениці чи ячменю засвоюється важко. Найпершими знаряддями були прості кам'яні зернотерки, які використовували ще люди доби неоліту. Археологічні знахідки на території Тернопільщини свідчать, що вже трипільці, які проживали тут понад шість тисяч років тому, вирощували зернові культури та розтирали їх між двома каменями для отримання борошна. Саме ці найпростіші пристрої стали праобразом майбутніх жорен і млинів.
У період розквіту Київської Русі млинарство почало швидко розвиватися. Спочатку зерно мололи ручними жорнами, однак зі збільшенням населення та обсягів вирощування хліба цього вже було недостатньо.
Приблизно з XI–XII століть на українських землях поширюються водяні млини, які використовували силу течії річок. Вони значно полегшували працю, дозволяючи за день змолоти стільки зерна, скільки людина не могла перемолоти вручну за кілька тижнів. Водяні млини стали важливою частиною господарства середньовічних поселень і часто належали князям, монастирям або заможним землевласникам.
Тернопільщина мала надзвичайно сприятливі природні умови для розвитку млинарства. Край перетинають численні річки — Дністер, Серет, Стрипа, Золота Липа, Гнізна, Нічлава, Джурин, Збруч та десятки менших приток. На їхніх берегах із XVI століття почали масово будувати водяні млини. На великих артеріях (наприклад, на Дніпрі чи Дністрі) будували унікальні наплавні млини, що стояли на барках-понтонах і піднімалися чи опускалися разом із рівнем води. Вони не лише мололи зерно, а й ставали центрами місцевого господарського життя. Біля млинів виникали ставки, греблі, дороги, а нерідко й нові поселення. У документах XVI–XVII століть згадуються десятки млинів у містах Теребовля, Бережани, Бучач, Збараж, Кременець, Чортків, Тернопіль та багатьох селах краю.
Особливо швидко млинарство розвивалося в період, коли Тернопільщина входила до складу Речі Посполитої. Кожен великий маєток прагнув мати власний млин, адже він приносив значний прибуток. Селяни часто були зобов'язані молоти зерно лише в панському млині, сплачуючи за це частину борошна або гроші. Так виникло поняття «млиновий чинш» — плата за користування млином. До того ж гроші в селах тривалий час були рідкістю, тому за свою роботу мельник брав плату натурою – зазвичай десяту чи одинадцяту частину від принесеного зерна (гарнець із мішка). Це борошно мельник потім продавав, акумулюючи власний капітал. Млинарі користувалися великою повагою, адже від їхньої праці залежало забезпечення населення борошном. Водночас ця професія вважалася непростою: млинар мав добре знати механіку дерев'яних передач, уміти ремонтувати колеса, греблі, жорна та слідкувати за рівнем води. Століттями млин був серцем місцевої економіки, а мельник (або мірошник) — ключовою постаттю, яка володіла технологіями, що межували в очах тогочасних людей із магією.
Постать мельника в традиційному суспільстві була унікальною. З одного боку, це був шанований, письменний інтелектуал, технік та інженер, який розумівся на гідродинаміці, механіці, аеродинаміці та якості зерна. Мельник мав бути заможним, адже утримувати такий механізм коштувало дорого.
З іншого боку, через специфіку роботи професія була окутана містикою. Млини часто будували на відлюдді — біля глибоких річкових вирів чи на самотніх пагорбах. Механізми працювали вночі, шуміли, стукали, а сам мірошник, покритий білим пилом, здавався людям істотою з іншого світу. У фольклорі мельника часто підозрювали у зв'язках із водяниками чи лісовиками, які нібито допомагали крутити колеса в безвітряні дні або під час посухи.
Поряд із водяними млинами на відкритих височинах Тернопільщини почали з'являтися вітряки. Особливо багато їх будували там, де не було достатньо річок або їхня течія була слабкою. Вітряні млини використовували силу вітру, що обертав великі крила. Усередині дерев'яної споруди працювала складна система валів і зубчастих передач, які приводили в рух важкі кам'яні жорна. Такі млини стали характерною окрасою подільського та волинського краєвидів XVIII–XIX століть. Вони будувалися двох основних типів: стовпівки (коли навколо осі-стовпа повертався весь корпус млина, щоб упіймати вітер) та голландського типу (де повертався лише дах із крилами).
Найдорожчою і найважливішою частиною будь-якого млина були жорна. Їх висікали зі спеціальних твердих порід каменю (кварциту, пісковику). Насічка на камені з часом стиралася, і процес її відновлення («кування жорен») вимагав ювелірної точності.
У XIX столітті млинарство на Тернопільщині досягло найбільшого розквіту. Майже кожне велике село мало власний млин, а іноді навіть кілька. У містах працювали великі парові млини, оснащені сучасним на той час обладнанням. Після винайдення парової машини почали будувати підприємства, які вже не залежали від сили води чи вітру. Наприкінці XIX століття через розвиток залізниць тернопільське борошно почали перевозити в інші регіони Галичини та за її межі.
На початку XX століття з'явилися перші електричні млини, які поступово витіснили традиційні водяні та вітряні. У радянський період більшість старих млинів була перебудована або закрита, а помел зерна зосередився на великих промислових підприємствах. Чимало історичних млинів занепали, хоча окремі споруди збереглися до наших днів як пам'ятки народної архітектури та інженерного мистецтва.
Млин для українців був не лише господарською спорудою, а й важливою частиною народної культури. Він часто згадується в казках, легендах, народних піснях і приказках. Люди вірили, що вода біля млина має особливу силу, а сам млин є символом достатку, праці та безперервного руху життя. Недарма говорили: «Де млин працює — там і хліб буде». А з іншого боку, з млином образно пов’язували і вирішення незначних проблем. Старі люди казали: «Все перемелиться – борошно буде».