Мисливство в Україні має давні й міцні традиції. Питома вага цього заняття в господарській системі людей склалася історично і залежала від багатьох факторів. Насамперед, цьому сприяли природно-кліматичні та географічні умови: у лісах водилось чимало дичини — вовки, ведмеді, вепри, олені, борсуки, лисиці, зайці, куниці тощо, різноманітне птаство — качки, гуси, куріпки, дрохви, у ріках - видри та бобри.
Полювання мало дві мети: вберегти господарство від шкідників, а також поповнити запаси харчування й сировини для домашнього виробництва в умовах натурального господарства.
Особливе місце займає період Трипілля. Попри те, що трипільці були вправними землеробами, мисливство залишалися важливою частиною їхнього життя. Полювали переважно на турів, оленів, кабанів, козуль, зайців і диких коней. Для полювання використовували луки зі стрілами, списи, кам'яні сокири, ножі та різноманітні пастки. Полювання вимагало витривалості, спостережливості й уміння діяти спільно, тому часто відбувалося групами.
Добуте м'ясо використовували для харчування, шкури — для виготовлення одягу, взуття та утеплення жител. Із кісток і рогів тварин майстри робили голки, рибальські гачки, наконечники, руків'я для знарядь і прикраси. Мисливство забезпечувало трипільців цінною сировиною та доповнювало їхнє землеробське господарство.
У період Київської Русі (ІХ–ХІІІ ст.) мисливство було одним із найважливіших промислів. Воно забезпечувало населення м'ясом, хутром, шкірою та кісткою, а для князів і бояр було ще й символом влади, військової вправності та високого суспільного статусу. Князівські лови організовувалися на зубрів, турів, ведмедів, лосів, оленів і кабанів. Для полювання використовували луки, списи, тенета та мисливських собак.
Прості люди полювали на зайців, козуль, лисиць, куниць, бобрів і пернату дичину. Особливо цінним було хутро куниці, бобра, білки та лисиці, яке використовували як товар для торгівлі з країнами Європи й Візантією, а інколи навіть як засіб сплати данини.
Про князівські полювання згадується в «Повісті минулих літ» (початок ХІІ ст.), а найяскравіший опис залишив князь Володимир Мономах у «Повчанні дітям» (близько 1117 р.), де розповідає про власні лови на турів, оленів, лосів, кабанів і ведмедів та небезпеки, які доводилося долати під час полювання. Археологічні знахідки — наконечники стріл, списів, пастки та кістки диких тварин — підтверджують значну роль мисливства в господарстві Русі.
У XVI–XVIII століттях мисливство залишалося важливою частиною життя українського козацтва. Запорізькі козаки полювали в степах, плавнях Дніпра та лісах на кабанів, козуль, оленів, зайців, вовків, лисиць, бобрів, а також на качок, гусей і фазанів. Добута дичина забезпечувала харчами зимівники та козацькі загони під час походів, а хутро використовували для одягу й торгівлі.
Про побут і мисливські заняття козаків докладно писав французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан у праці «Опис України» (1651 р.). Цінні відомості також містяться в козацьких літописах XVII–XVIII століть — літописах Самійла Величка та Григорія Граб’янки, де описано життя, господарство й повсякденний побут запорозьких козаків. Ці джерела свідчать, що мисливство було не лише способом добування їжі, а й важливою складовою козацького життя та військової підготовки.
До розвитку мисливства впродовж століть — аж до початку XIX ст. — великою мірою спричинили натуральні повинності селян, з-поміж яких важливим був оброк у звірині, про що згадується ще в «Повісті минулих літ». Повсюдно в Україні від селян вимагалась данина хутрами білок, куниць, видр, тхорів, лисиць тощо. Вид хутра при сплаті данини залежав від місцевості. У період Стародавньої Русі поряд з гривнею хутро виконувало функції грошей.
Крім того, повинністю селян була обовʼязкова участь протягом кількох днів у році у полюванні, яке влаштовували багаті землевласники. У XVI—XVII ст. на Поліссі, на Прикарпатті існували цілі села, в яких основним заняттям селян було мисливство. Вироблялась навіть певна спеціалізація селян під час ловів: одні мали влаштовувати засідки, інші — виганяти звіра тощо.
У середньовіччі монопольним правом на полювання володіли великі землевласники — господарі мисливських угідь. Пізніше – аж до кінця ХХ ст. – це право неофіційно перебрали на себе дрібні поміщики, навіть лісничі. Протягом століть було видано ряд законів, що стосувались прав і норм полювання на державних, поміщицьких й громадських землях. Зокрема, прийнятий за короля Зигмунта Августа 1557 р. закон – так званий устав «на волоки» — визначав право селян на полювання лише певних видів дрібної дичини (вовків, лисиць, білок, росомах тощо). Інші середньовічні закони забороняли селянам тримати мисливських собак і рушниці.
Деякі поміщики не дозволяли селянам навіть користуватися пастками. Існували певні закони й щодо організації, днів та термінів полювання. Нерідко ці обмеження призводили до неврегульованості відстрілу дичини, а отже, і до нерівномірного відтворення лісової фауни: масове винищення її під час великих ловів чергувалося з її непередбачуваним збільшенням. Цим завдавалася значна шкода селянським господарствам. Тоді сільські громади зверталися до старости, вищих державних інстанцій з проханням регуляції живої природи. Поза тим, незважаючи на суворі заборони, селяни таємно займалися полюванням як на громадських, так і на поміщицьких землях. Керувалися при цьому переконаннями, що звірі та птахи — сотворіння Божі, отже полювати на них має право кожен.
Насамперед влаштовували полювання на тих хижих звірів (вовків, диких кабанів, лисиць), які завдавали серйозної шкоди посівам, худобі, свійській птиці, а ще, крім того, для поповнення харчових припасів.
Полювання було колективним й індивідуальним. Перше організовували за бажанням землевласників, власників сусідніх поміщицьких маєтків чи міських урядовців. До великих ловів готувалися завчасно: лісники попередньо відслідковували місця перебування звірини, добирали людей для полохання та вигону дичини. Таке полювання, що тривало інколи кілька днів і було одночасно розвагою для його учасників, відзначалося багатолюдністю, гамором і досить часто створювало для селян багато незручностей, завдавало іноді великої шкоди.
Індивідуальне полювання селян відбувалося потай, було обмежене в часі — тож вимагало більшої спостережливості, кмітливості, врешті, великого досвіду. Характер полювання залежав насамперед від виду дичини. На деяких звірів (оленів, ведмедів і рисів) селяни взагалі не мали права полювати. І якщо ведмедів та рисів зрідка все ж полювали на замовлення, то оленів і серн — майже ніколи, оскільки до них в народі ставились своєрідно.
Найпростішим способом ловів на вовків чи диких кабанів були ями-пастки .У місцях, де вони мігрували, у глибоку яму із замаскованою галуззям накривкою клали приманку, на яку йшов звір. При цьому рухома кришка поверталась, і звір потрапляв у западню. Однак це був не зовсім надійний спосіб, тому що звірові нерідко щастило втекти. Найбільш поширеним по всій Україні був самолов для вовків, що являв собою хмизову загорожу з вузьким проходом до центру, куди клали приманку. Прямуючи до неї, звір не міг уже повернутися назад, оскільки був затиснений гострими кінцями огорожі.
Лисиць полювали за допомогою «зазубу» — підвішеної важкої дошки із набитими на ній цвяхами та принадою. Дістаючи принаду, звір зрушував дошку, яка падала на нього і вбивала. Такий пристрій був не зовсім досконалим, оскільки псував хутро звіра. Подекуди лисиць, борсуків і куниць просто викурювали з нір. Для цього в одному кінці вистеженої нори розкладали вогонь, а в другому — мішок, у який, рятуючись потрапляла, жертва.
Крім різних саморобних деревʼяних пасток селяни віддавна користувалися залізними капканами роботи місцевих ковалів, а також рушницями. Однак широкого розповсюдження вони набули аж у кінці ХХ ст. Серед знарядь ловлі дичини досить широке застосування мали і багатопетельні сильця. Такі петлі з міцних шнурків підвішували між двома стовбурами дерев на шляхах міграцій звірів і використовували навіть для ловлі ведмедів і вовків. Багатопетельні сильця з тонких шнурів були придатними для ловлі птахів.
Слід відзначити добре знання мисливцями норову звірів, що мало неабияке значення для успіху полювання. Насамперед вивчалися місця перебування звіра у лісі. Як кажуть у народі, добрий мисливець кожну тваринку «вітром знаходив». Бралися до уваги звички молодого чи старого звіра, а також зоологічні особливості певного виду. Наприклад, на зайців не виходили полювати по першому снігу, який ще не влігся, тому що вухатий ховався під сніг. Бережливе ставлення до природи дозволяло раціонально визначати сезон полювання. Спостереження за звичками дичини підказували допоміжні засоби полювання.
Зокрема, до ХХ ст. зберігся дуже архаїчний спосіб імітування голосів птахів та звірів. Так, для виманювання зі сховків вовків або диких качок мисливці вдавалися до відтворення власним голосом вовчого виття чи качиного крику. Лисиць виманювали голосами зайця або писком миші, вовків — меканням вівці, криком качки. Звуками сопілки, волового рогу, свистка із тростини, різними калаталами імітували голоси оленів, зайців, тетерів, перепілок, водоплавних птахів. На останніх полювали ще з допомогою опудал. До речі, із птаством боролися лише в тих випадках, коли це були шкідники: більших відстрілювали, на менших наставляли сильця. Найчастіше знищували горобців як основних шкідників на сільськогосподарських угіддях.
Відомими були також різні способи маскування — відповідно до пори року, рельєфу місцевості тощо. А от полювання із собаками, на конях практикувалося лише поміщиками, які для цього тримали цілі зграї хортів, що було дуже престижним у колі багатих землевласників. У селянському середовищі мисливські собаки теж зрідка траплялися, але хіба що у гайового чи писаря.
Були свої повірʼя і щодо поведінки на полюванні. Наприклад, виходити на перші лови слід було так, щоб ніхто ні в хаті, ні в селі не бачив, бо інакше не щаститиме упродовж мисливського сезону.