«Як казала моя мама, для неї найгірша мелодія в світі, це стук коліс по рейках», - каже пані Марія і плаче…

Спогади про виселення і переселення українців загалом і лемків зокрема – це той нестепний біль, який стискає горло і видушує сльози ось уже протягом майже ста років.Восени 1944 року тимчасовий уряд Польщі уклав угоду з урядом радянської України про так званий обмін населенням. Українці, що проживали в межах Польщі, підлягали виселенню в Україну в обмін на польське населення, яке виселялося з України до Польщі. Понад 200 тисяч лемків у 1944-46 роках вимушено покинули рідні домівки і були депортовані в Україну. Вони, в основному, розселилися у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях, зайнявши господарства виселених поляків, чи ті поодинокі хати, які вціліли під час бойових дій.
Значну частину лемків потягами везли в центральну Україну, і далі – на схід чи південь. Але і вони оселялися в західній частині України, бо пішки верталися назад в надії перетнути кордон та опинитися в рідних краях. Така доля спіткала родину Теодора Штеклі, які декілька місяців пішки верталися з-під Кіровограда (тепер – Кропивницький), куди їх вивезли потягом.
Своє житло у селі Ганчова Горлицького повіту (Польща) пан Теодор збудував на початку ХХ ст. З нього, за переказами внучки Т.Штеклі по маминій лінії Марії Проць, мешканки В.Ходачкова, відтворено лемківську світлицю на території етнопарку «Агроленд».Теодор (Федір) Штекля народився 1900 року. У 1923 році одружився з Анастасією з роду Онущак (1902 р.н.). У них народилося десять дітей: Ганна (1924 р.н., померла коли їй виповнилось 8 років), Марія (1924 р.н.), Параска (1926 р.н.), Петро (1928 р.н.), близнюки Єва (1931 р.н.) і Ганна (1931 р.н.), Семен (1933 р.н.), Анна (1935 р.н.), Марта (1938 р.н.), Іван (1940 р.н.).
Родинна хата на Лемківщині була дерев’яною, збудованою із зрубів (тесаного брусу) з чотирьохсхилим солом’яним дахом. Для виготовлення даху використовували житню солому. Підлога теж була дерев’яна. Планування хати було стандартне для тих часів: сіни, хата, світлиця, стайня. Вхідні двері в хату були широкі. На зиму закривались зимовою накидкою (матом), яку виготовляли з житньої соломи, сплетеної вовняними нитками та кріпили на дрючок.
В сінях були двері які вели праворуч в стайню, а двері прямо – у світлицю. У світлиці стояла піч, яка слугувала своєрідною перегородкою кімнати. За печею біля вікна розміщувався деревообробний верстат, на якому взимку займались промислом: виготовляли колеса до возів, діжки, маснички. Біля печі розміщувалась лавка, на якій стояла ще одна, утворюючи полиці. На них розміщувалося кухонне начиння. Біля лавки стояв стіл, на якому були дерев’яні миски та ложки (вжиці). Біля – стояв бамбетель. З світлиці вели двері у малу кімнату, де були розміщені ліжка. В цій кімнаті відпочивали і спали.
В 1945 році із старої хати побудували нову, в яку так і не встигли переселитись. Почалося виселення на чужину, яка стала другим домом…
«Мама повідала, що їх, малих дітей, пізніми вечорами, чи дуже досвіта, постійно відганяли від дверей товарного потяга, щоб не заглядали на вулицю. Лише пізніше вона зрозуміла, що чоловіки, які копошилися попри колію, коли потяг простоював, ховали обабіч тих, хто не витримував виснажливої подорожі», - розказує пані Марія і знову втирає сльози.В травні 1945 року виселили сім’ю Теодора Штеклі, а разом з ними і їхніх сватів Ванзиляків з дітьми, аж під Кропивницький (тоді – Кіровоград) на станцію Злинка, де вони пробули до осені, але не знайшли прихистку і вирішили пішки, на одному возі зі своїми нечисленними пожитками вертатися домів.
«Тоді вони думали, що перетнуть кордон та знову опиняться на батьківщині, – згадує слова матері пані Марія. – Так робили більшість родин лемків, але мало хто взагалі доходив до кордону – оселялися, де бачили бодай найменшу можливість продовжити життя та господарювати, щоб мати якийсь заробіток. Так було і в нашій родині».Найстарша дочка Теодора Штеклі Марія ще в Польщі вийшла заміж за Адама Ванзиляка. І коли їх виселяли, вона вже була вагітна. Тому вона, а також найменші діти Марта та Іван мали право їхати на возі, який був запряжений двома коровами, бо коней забрали. Інші члени родини йшли пішки, щоб корови не надто втомлювалися від незвичної роботи. На возі були найнеобхідніші пожитки, які їм дозволили зібрати і забрати з собою. Шляхом діти ходили по хатах, просили бодай окрайчик хліба.
«Мама казала, що всі дівчата були вродливі, мали довгі чорні коси, але дорожній пил нашаровувався брудом на їхні лиця. Тому їх плутали з циганами, гонили батогами та спускали на них собак», - пані Марія не приховує сліз, знову і знову проживаючи емоції від спогадів.

Коли сім’ї Штекель та Ванзиляки проходили вже через Хмельниччину, то стали коло крайньої хати одного з сіл, проситися, щоб заночувати поблизу подвір’я. Молода ґаздиня попросила почекати на чоловіка, бо рішення щодо гостей вони мали прийняти разом. Під вечір господар вернувся з роботи, почувши прохання подорожніх, прийняв їх як рідних. Гостей пустили на подвір’я, дали можливість помитися, нагодували усю родину картоплею, конопляною мачанкою з часником та поклали спати в хаті.
«Моя мама довго не могла заснути в ту ніч, – знову поринає в спогади з дитинства пані Марія. – І чує, як батьки говорять між собою. Мама каже татові: подивися, Фецьо (так ніжно дружина кликала свого чоловіка), в сусідній кімнаті горить каганець, господарі не сплять. Якщо вони нас бояться, думаючи, що ми злодії, то піди і скажи їм, що ми не хочемо нічого красти. Бо як вони будуть так про нас думати, то я вже буджу дітей і ми йдемо спати на двір до нашого воза. Батько пішов в сусідню кімнату, а там господиня місить тісто. Тато їй каже: прошу вас йти спати, не треба нічого робити, аби не спати. Ми не злодії і не хочемо вам причинити ніякого зла. А жінка відповідає: ми навіть гадки не мали так думати. Мій чоловік дав завдання напекти вам в дорогу два бохунці хліба, то ж я мушу виконати його волю».
14 жовтня 1945 року родина приїхала в село Великий Ходачків на Тернопіллі. Оселились в першій-ліпшій глиняній хаті, бо вона на той повоєнний час чи не єдина, що мала трішки вцілілого даху. В цій хаті і народила старша дочка Марія сина Івана – першого внука Федора Штеклі. Господар вирішує, що це – Божий знак оселитися саме тут і вони починають нове життя в цій хаті, відбудовують її, де зараз після проведених ремонтів живе ще одна внучка Федора Штеклі – пані Марія, яка і повіла нам історію свого роду – працьовитих, чесних, віруючих лемків, де кожен своє одне серце ділить на дві батьківщини…