Доленосним для розвитку асортименту й якості українських фарфорових виробів став 1962 рік.

У країні відчувалася гостра нестача посуду, зокрема повних столових і чайних сервізів. Потреба у якісному посуді була настільки значною, що вже упродовж найближчих років відкрилися нові фарфорові заводи, зокрема і в Тернополі, де робота розпочалася 25 вересня 1964 року, коли було здано в експлуатацію першу виробничу лінію. Друга лінія відкрилася 27 грудня 1965 року.

Підприємство спеціалізувалося на випуску чайних і кавових сервізів, кухонних і столових наборів, а також сувенірної продукції. Його вироби задовольняли попит не лише мешканців Західної України, а й поширювалися в інших регіонах, користувалися популярністю й за кордоном.

Головний художник об’єднання «Укрпромфарфор» Юрій Миколайович Лобанов (1938–2005), до складу якого тоді входило 15 виробничих підприємств (Україна забезпечувала близько 40% усієї продукції у СРСР), згадував у розмові з авторами книги «Декоративно-прикладное искусство Украинской ССР»:

«Багато що змінилося в останні роки у створенні фарфору та у виробництві масового посуду. Коли я прийшов в об’єднання (1973), не вистачало асортименту: потрібні були насамперед чашка, кружка, тарілка. Ми думали більше про користь, ніж про красу, більше про те, як швидше наситити ринок, ніж про те, чим його наситити. Перед нами стояла проблема тиражу, а отже — формування, штампа. Але ж найкращий фарфор починався з лиття, тобто техніки, яка дозволяє художнику реалізувати будь-яку форму, будь-який задум. Зараз ми працюємо над тим, щоб повернути фарфору прозорість і розмаїття форм, знову зробити його тонкостінним. Для мене білий прозорий фарфор подібний до прекрасного чистого неба, дивлячись на яке, можна не лише мріяти, але й матеріалізувати свою мрію. Ми знаємо, що небо може бути хмарним і безхмарним. Так і наша робота художників по фарфору: коли задум вдається — у нашому небі сяє сонце».

Але навіть у буденних речах — таких, як тарілки, — тернопільські майстри прагнули створювати цікаві, оригінальні й привабливі вироби. На заводі працювали висококласні художники, а сама робота вважалася престижною: вона була і творчо захопливою, і добре оплачуваною.

Невдовзі після початку випуску порцеляни керівництво об’єднання «Укрфарфорфаянс» запросило до Тернополя на семінар головних і провідних художників галузі. Такі зустрічі давали змогу кожному виробничому колективу продемонструвати результати своєї роботи, обговорити актуальні питання декоративного мистецтва, проаналізувати вироби, що випускалися на заводах, і відкрити нові імена. Того жовтня 1968 року колег приймали Петро Тарасенко та Віталій Горолюк. Гості, серед яких були і провідні художники інших заводів (Надія й Валерій Протор’єви, Іван Ткаченко, Володимир Хоменко, Володимир Лапін, Петро Печорний та інші) знайомилися з прогресивним виробництвом і свіжими здобутками художньої лабораторії заводу.
1966–1985 роки стали періодом інтенсивного зростання Тернопільського фарфорового заводу. Підприємство не лише нарощувало виробничі потужності — від 7,1 млн виробів у 1970 році до 17,2 млн у 1985-му — а й формувало художній імідж українського фарфору.
Водночас, завод упроваджував прогресивні технології: механізовані лінії лиття й формування, швидкісні печі для безкапсельного випалу, власну ділянку зі створення зсувної деколі. Саме завдяки їй до 37% продукції прикрашалося новим видом декорування. Частка виробів із державним «Знаком якості» сягнула 48%.
Наприкінці 1970-х — у середині 1980-х років ТФЗ пережив справжній розквіт. Володимир Спиця продовжив започатковані Петром Тарасенком напрями, ускладнюючи форми, збагачуючи рельєф і поліхромний декор. Василь Горолюк додав унікальність через поєднання кобальту, золота й стрічкових орнаментів. Завдяки їхній творчості завод став не лише промисловим, а й культурним центром.

Таким чином, 1970–1980-ті роки увійшли в історію заводу як «золота доба», коли технічна модернізація й художні пошуки зійшлися у гармонії.
Цей період поєднав три складові:традиційність — фольклорні мотиви, народна символіка,модерність — конструктивні форми та нові технології,масовість — художній виріб як предмет повсякденного побуту.
Продукція ТФЗ цього часу стала репрезентативним артефактом українського фарфору, здобула широке визнання у всесоюзному й міжнародному контекстах і залишилася свідченням високого рівня національного декоративного мистецтва другої половини ХХ століття.
У 1990-х роках, у час відновлення української незалежності, Тернопільський фарфоровий завод звернувся до теми, яка особливо виразно віддзеркалювала національну ідентичність — козацької доби. Сувенірні та подарункові твори цього періоду стали своєрідними мистецькими маніфестами, де символи історії перетворювалися на сучасні образи.
Патріотичні та історичні вироби формували цілий мистецький пласт, де порцеляна стала засобом осмислення національної спадщини. У візуальній мові художники поєднали мотиви козацької доби, символіку гостинності та образи українських гетьманів, створюючи не лише декоративні речі, а справжні маркери історичної пам’яті.
Історія Тернопільського фарфорового заводу тісно пов’язана з його трьома товарними знаками (клеймами), які стали своєрідними символами розвитку підприємства та відображали його художні пошуки.
«Лебідь» (1965–1975) — перший знак заводу, що символізував грацію, легкість і витонченість порцеляни. Він з’явився у перші роки становлення підприємства та відзначався декоративністю, проте через асоціацію з тризубом тихо замовчався й проіснував близько десяти років лише на папері.
«Факел» (1966–1976) — композиція з літер «Т» і «Ф» у язиках полум’я, створена Віталієм Горолюком та Дмитром Павлусиком. Вона символізувала оновлення й енергію творчості.
«Голуб» (1975–2006) — знак, розроблений Петром Тарасенком, став справжньою візитівкою заводу. Голуб у колі символізував чистоту й білизну фарфору, що стали відмінними рисами продукції підприємства. Він використовувався понад тридцять років і став найупізнаванішим символом ТФЗ.
Три послідовні марки — лебідь, факел і голуб — відображають шлях становлення та пошуку власного обличчя заводу, що прагнув поєднати традиції, новаторство й високу культуру художньої форми.
Маркування виробів супроводжувалося кольоровою диференціацією: червоний колір означав перший сорт, зелений та синій — другий і третій відповідно.

Дмитро Павлусик

Серед фахівців, які стояли біля витоків Тернопільського заводу й організовували його виробництво, був провідний моделювальник вищої категорії Дмитро Зотикович Павлусик (29.07.1939, с. Башуки Кременецького району Тернопільської області — 24.03.2021, Тернопіль).

У 1963 році він розпочав роботу на Тернопільському фарфоровому заводі, де залишався до самого закриття підприємства. Пройшов професійний шлях від майстра гіпсоливарної дільниці (18 років) до провідного моделювальника вищої категорії художньої лабораторії. Його уважність до деталей, досконале володіння технологічними процесами та плідна співпраця з художниками заводу стали запорукою появи низки знакових зразків українського фарфору, що увійшли до золотого фонду національного декоративного мистецтва.

Дмитро Павлусик залишив по собі не лише велику кількість виробів, що зберігаються у музеях, приватних збірках і родинній колекції, але й приклад сумлінної праці, майстерності й любові до матеріалу. Його внесок у розвиток українського фарфору — значний, а творчий спадок і родинна династія свідчать про те, що його «малиновий дзвін» житиме й надалі. Він був учасником Всеукраїнських виставок досягнень народного господарства, нагороджений дипломами (1986, 1988). У 2009 р. створив ювілейні дзвоники до 50-річчя Тернопільського національного технічного університету імені І. Пулюя.

Серед найвідоміших робіт Дмитра Павлусика:
чайний набір «Тет-а-тет»,
столовий набір «Світанок»,
набір горняток «Ромашка»,
декоративні вази («Полуниця», «Ювілейна», «Тернопіль»),
фірмовий бокал «Тернопільське пиво»,
численні сувенірні й меморіальні вироби.

Д.Павлусик — провідний моделювальник — забезпечував високу технологічну досконалість формотворення, перетворюючи художні проєкти на зразки серійного виробництва.

Петро Тарасенко

У травні 1964 року до Тернополя прибув Петро Порфирович Тарасенко (25 липня 1927, с. Андріївка Новомиргородського району Кіровоградської обл. – 4 червня 2005, Київ) — уже з вагомим професійним досвідом.

Петра Тарасенка запросили до Тернополя, щоб налагодити художню роботу на щойно відкритому фарфоровому заводі. Його досвід і професійні навички стали основою для формування оригінального художнього обличчя підприємства. У 1964–1967 роках він обіймав посаду старшого майстра-художника, а з 1967 по 1978 рік працював головним художником заводу. Саме тут він повністю реалізував свій талант і творчу стратегію.

У співпраці з колективом було створено рецепт білої маси з тонким, напівпрозорим черепком, що відповідала європейським стандартам і піднімала продукцію на новий рівень. Тарасенко розробляв нові форми й декор, які поєднували естетику модернізму з функціональністю та практичними запитами покупців. Форми Тарасенка, на думку багатьох художників-фарфористів, були одними з найкращих, вони технологічні, конструктивно продумані та водночас вишукані.

Його творчість демонструє цілісну еволюцію: від конструктивного модернізму («Циліндр») до декоративної експресії («Святковий», «Золотий вітерець») і далі — до світлої, дисциплінованої орнаментики («Ранок»). Ця пластична та семантична гнучкість зробила П.Тарасенка одним із творців модерного обличчя Тернопільського фарфорового заводу, де серійний виріб перетворювався на носія культурної ідентичності та дизайнерської сучасності.

Його роботи — чайні та кавові сервізи, вази, тарелі — стали символами тернопільського фарфору й донині зберігаються в родинах міста та далеко за його межами. Вони уособлюють поєднання європейського мінімалізму, технологічної досконалості та української декоративної витонченості, залишаючись свідченням високого рівня українського мистецтва другої половини ХХ століття.

Серед знакових робіт Петра Тарасенка:
кавовий сервіз «Горизонт» (1964),
сервізи «Народний» (1968), «Два кольори» (1970), «Циліндр» (1969),
чайний сервіз «Лілея» (1972),
декоративні набори «Святковий», «Золотий вітерець», «Ранок» (1972), «Ромашка» (1973).

Чайні сервізи «Лілея» та «Народний» увійшли до всеукраїнського каталогу як показові зразки.

Плесканці Тарасенка стали маніфестом його підходу, де поєднується функціональність і символіка: форма створює площину для декоративної «картинності», де з одного боку розгортається зображення птаха серед квітів, а з іншого — цитата з народної пісні. У цій композиції народне слово і народний орнамент набувають фарфорового втілення, перетворюючись на сучасний артефакт із глибоким етнографічним змістом.

У роботах Петра Тарасенка кінця 1960-х — початку 1970-х років чітко проступають два взаємодоповнювальні полюси: раціоналістичний модернізм із геометричною ясністю форм та стриманою графікою і декоративно-поетична орнаментика, що переводить на мову фарфору мотиви національної традиції та святкової репрезентації.

Освоєння на ТФЗ у 1968 році шовкотрафаретної деколі дало художникові технологічну базу: від чистих смуг і модульних «стрічок» до складної квіткової та золотої орнаментики. Саме Тарасенко вибудував діапазон між повсякденною раціональністю та парадною репрезентативністю — і цим сформував модерністичний характер заводу.

Петро Тарасенко виступив стратегом модерністського діапазону: він задав рамку стилю заводу — від раціонального мінімалізму до орнаментальної поетики — і наповнив її вивіреними серійними моделями. Його внесок полягав у способі легітимізації «українського коду» в серійному фарфорі: через колірні дуальності, квіткові мотиви та золото як знаку урочистості. Він був майстром «підсилення» форми декором, коли кожен орнамент органічно виростав із об’єму: геометрія не «наклеювалася», а виправдовувалася конструктивно; квітка чи завиток не були ілюстрацією, а ритмом, що взаємодіяв із пластикою. Саме завдяки його виставковим моделям завод отримав публічну легенду: Тернопіль — це водночас модерність і традиція, технологія й емоція.

Творчість Петра Тарасенка для Тернопільського заводу стала своєрідною лабораторією, де вироблялися нові моделі серійного фарфору, але водночас вибудовувалася й мова українського коду. Саме він зумів увести у світ заводської продукції мотиви народної культури — пісні, орнаменти, квіткові символи — у сучасній дизайнерській інтерпретації.

Віталій Горолюк

Творчість Віталія Никифоровича Горолюка (5 січня 1925, м. Сквира Київської області – 29 липня 2016, м. Тернопіль) із 1965 року і аж до 2000-го була пов’язана з Тернопільським заводом, де він працював художником і модельником. Саме цей період митець вважав найбільш плідним у своїй кар’єрі.

Здібності до малювання та моделювання проявилися у нього ще в дитинстві. Після закінчення дев’яти класів (1945) вступив одразу на третій курс керамічного відділення Одеського художнього училища, яке закінчив у 1948 році з дипломом художника-кераміста-виконавця.

Ще під час навчання виявив особливий хист до скульптурного моделювання. Практику проходив на різних заводах України та московії, де створив низку авторських робіт.

Від 1965 року й до виходу на пенсію В.Горолюк пов’язав свою долю з Тернопільським фарфоровим заводом. Тут він опрацював численні чайні й кавові сервізи («Трембіта», «Медобори», «Лазурний», «Єсенін», «Сиренева», «Квітка Поділля», «Роксолана», «Червоний мак», низки витончених скульптур та ін.), декоративні вази, куманці та скульптури, які стали свідченням його особливого стилю.

Його творчість вирізнялася поєднанням кобальтової фарби й золота, стрічковими орнаментами, вільним рослинним розписом, який щільно вкривав поверхню виробів, перетворюючи їх на своєрідні декоративні полотна.

У Тернополі В.Горолюк відкрив нову сторінку своєї творчості. Сам він неодноразово підкреслював: «Найкращі мої роки пройшли тут». В Тернополі, маючи вже великий досвід, він реалізував найбільше формотворчих задумів, працював над розписами, займався скульптурою, залишивши по собі масштабну й багатогранну спадщину.

У творчості Віталія Горолюка особливе місце посідає сувенірно-подарункова лінія виробів Тернопільського фарфорового заводу 1970-х років. Вона була орієнтована не лише на побутове використання, а й на репрезентативну функцію — демонстрацію художнього рівня підприємства на виставках, ювілейних подіях та у подарунковій продукції.

Завод, а разом із ним і провідний художник Віталій Горолюк, неодноразово отримували офіційні замовлення на створення флагманських виробів, що мали репрезентувати українське мистецтво у всесоюзному й міжнародному контексті. Саме тому у його творчості поєднуються функціональність і урочистість, технологічність і декоративна сила орнаменту.

Таким чином, скульптури В.Горолюка можна розглядати як своєрідну мікромодель художніх пошуків Тернопільського фарфорового заводу 1970–1990-х років. У них поєднані національна традиція й модерністська стилізація, камерність і парадність, утилітарність і декоративність. Попри те, що більшість робіт не була введена у серійне виробництво, вони зберігають значення унікальних артефактів, що свідчать про прагнення митця — і цілого покоління художників заводу — осмислити українську культуру в сучасних формах фарфору.

В.Горолюк привніс до асортименту декоративну силу узагальнених образів, що поєднували традиційні мотиви з модерними формами.

У другій половині ХХ століття художнє обличчя Тернопільського фарфорового заводу формувалося завдяки творчості трьох визначних майстрів —Петра Тарасенка, Дмитра Павлусика та Віталія Горолюка. Кожен із них вклав у виробництво власний стиль і бачення, разом створивши цілісну й упізнавану естетику підприємства.

Марія Терещук

У 1971 році, після закінчення Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, на Тернопільський фарфоровий завод прийшли молоді художниці, з іменами яких пов’язано подальші творчі пошуки підприємства й формування його власного художнього обличчя.

Терещук Марія Петрівна (1946, Житомирщина, Бердичівський район) — художниця-декоратор, майстриня українського фарфору.

З раннього дитинства виявляла здібності до малювання і вже в юному віці визначилася зі своєю професією. У 1962–1966 рр. навчалася в Косівському училищі прикладного та декоративного мистецтва, а згодом — у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (1966–1971) на відділенні художньої кераміки.

У 1977 році розпочала працю на Тернопільському фарфоровому заводі, де залишалася до його закриття. Понад чверть століття мисткиня розробляла численні зразки декору для масового виробництва, вносячи в них яскраву національну стилістику.

У своїй творчості Марія Терещук часто зверталася до українських народних мотивів — орнаментів, етнографічних традицій, символів. Її декоративні малюнки відзначаються працьовитістю, цілісністю стилю та гармонійним поєднанням традиційного і сучасного.

Основні твори та розробки:
орнамент «Плахта» — до чайного сервізу «Трембіта»,
«Вечірні барви» — до столового сервізу «Галичанка»,
«Світанок» — до чайного сервізу «Карпати»,
розписи до сервізів «Нічна фантазія», декоративних і дитячих наборів,
розпис сервізів «Писанка» (1997).

Роботи вирізняються національним колоритом, орнаментальною ритмікою та здатністю зберегти в порцеляні живу мову українського народного мистецтва. Зберігаються в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї, численних приватних колекціях та у виставкововій залі етнопарку сімейних вражень «Агроленд».

Лариса Ткачук

Ткачук Лариса Пилипівна (27 червня 1946, с. Люлинці Козятинського району Вінницької області) — українська художниця-порцеляністка, педагог.

У 1966–1971 рр. навчалася на відділенні художньої кераміки Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. З 1973 по 1989 рік працювала художницею на Тернопільському фарфоровому заводі. Її розписи вирізнялися чутливістю до форми та увагою до деталей, поєднували народні мотиви з сучасною стилістикою.
Основні твори: розписи «Бузковий», «Пурпурова троянда», «Сіточка», декоративні тарелі, вази, сувенірні вироби.

У 1996–2018 рр. Лариса Пилипівна викладала у Тернопільській обласній комплексній експериментальній школі мистецтв ім. Ігоря Ґерети, яка була створена, як альтернатива радянській системі освіти. Тут вона виховала цілу плеяду обдарованих дітей — лауреатів всеукраїнських та міжнародних конкурсів.

Володимир Спиця

Володимир Григорович Спиця (6 грудня 1930, с. Федунка, нині Шишацького району Полтавської обл. – 15 вересня 2005, Тернопіль) — український художник-порцеляніст, заслужений працівник промисловості УРСР (1988).

Закінчив Миргородський керамічний технікум (1951). Працював на Тернопільському фарфоровому заводі, де в 1979–2002 рр. обіймав посаду головного художника.

За творчі здобутки митець був нагороджений двома срібними та чотирма бронзовими медалями Головного управління ВДНГ СРСР (1968–1990).

Основні твори:
набори для води «Берізка» (1960), для лікеру «Качка», «Весільний» (1962), для меду (1974), для чаю з самоваром «Тет-а-тет» (1983),
чайні сервіси «Вишенька», «Поліський» (1971), «Кульбаба» (1974), «Трембіта» (1983),
сервіз чайно-кавово-столовий «Олена» (1972–1976), столовий сервіз «Кристал» (1978), гарнітур чайно-кавово-столовий «Галичанка» (1987–1990),
чайні сервіси «Карпати», «Червоний мак»,
кавовий сервіз «Смерічка».

Продовжуючи й розвиваючи тенденції, започатковані Петром Тарасенком, В.Спиця створював нові зразки посуду та поліхромного декорування для масового виробництва. Саме за його авторства моделі відзначалися виразним рельєфом, пластичною досконалістю та ускладненими формами.

Саме в період від кінця 1970-х до середини 1980-х років відбувся найбільший розквіт підприємства. Тоді активно впроваджувалися нові технології: продукцію виготовляли на механізованих лініях методом формування та лиття, а випал відбувався у швидкісних печах безкапсельним способом, що надавало виробництву масовий і водночас високоякісний характер.

У 1970-х роках тернопільські художники знайшли натхнення у… горошку! Так, у тому самому візерунку, що підкорив Європу ще з часів промислової революції, а згодом з’явився на сукнях танцівниць польки, у фламенко-костюмах, на шарфах, купальниках, і навіть у кіно — від Міккі Мауса до суконь Мерилін Монро.
Фольклорний код у фарфорі Тернополя пройшов шлях від модерністської абстракції до етнографічної наративності. Якщо плесканці Тарасенка відкривали символічний простір української культури, то сервіз В. Спиці та М. Терещук «Мальовнича Україна» вже прямо ілюстрував її. Разом художники демонструють, як фабричний фарфор ставав не лише предметом ужитку, а й носієм культурної тяглості та національної пам’яті — у різних художніх мовах кожної епохи.

Олеся Томків

Томків-Войтович Олеся Степанівна (7 грудня 1961, Червоноград Львівської обл.) — українська художниця декоративно-прикладного мистецтва, керамістка.

Народилася в родині вчителів у місті Червонограді (до 1951 р. — Кристинопіль). У 1978–1983 рр. навчалася на відділенні кераміки Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва.

У 1988–1993 рр. працювала художницею на Тернопільському фарфоровому заводі. Уже в перший рік її роботи взяла участь у всесоюзній художній раді фарфоровиків у Грузії. У цей час у галузі існувала практика колективних семінарів, де провідні художники демонстрували нові зразки, обговорювали мистецькі й технологічні проблеми, відкривали нові імена.

Серед тем кінця 1980-х – початку 1990-х років особливо звучали мотиви козацької доби. Поряд із роботами колег («Козацька зброя» В.Спиці, сувенір «Ключ від міста Тернопіль» В.Колісника, композиція «Хліб-сіль» В.Горолюка) творчість Олесі Томків-Войтович вирізнялася гармонійним поєднанням традицій народного мистецтва із сучасними естетичними пошуками.

Серед її робіт — оформлення набору декоративних настінних тарілок В.Спиці «Гетьмани України», виконаних у двох розмірах і техніках, а також настінний таріль за мотивами пісні «Ой не ходи, Грицю…», пов’язаної з легендою про Марусю Чурай. Важливим внеском є декоративне блюдо та чайний набір із сюжетами за драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня». Блюдо експонувалося у виставковому проєкті «Вона в віки майбутні йти повинна» («І будуть приходити люди…»), присвяченому 150-річчю від дня народження поетеси (Остріг, 2020).

У своїх творах Олеся Томків-Войтович широко використовувала метод декольманії, створюючи багатобарвні та змістовні образи. Традиції українського декоративного мистецтва в її роботах поєдналися з прагненням до новизни, експерименту та актуального художнього вислову.

Основні твори:
чайний сервіз «Сорочинська ярмарка» (1990),
столовий набір «Лісова пісня» (1991),
численні розписи: декоративні тарелі (в т.ч. серія «Гетьмани України»), вази, сувенірні вироби.

Головні риси творчості Томків-Войтович: суцільний орнаментальний ритм, національна символіка, квіти, візерунки, святкові барви (червоний, жовтий, зелений), живі жанрові сцени, які легко читаються й асоціюються з веселим народним святом.

Сергій Гавриш

Гавриш Сергій Костянтинович (20 жовтня 1957, м. Омськ, московія) — український художник, порцеляніст.

Народився в сім’ї військового. У 1961 році разом із батьками переїхав до Кіровограда (нині - Кропивницький), де закінчив середню школу-інтернат та трирічну художню студію (1974–1976). Закінчив Львівську Національну академію мистецтв у 1986 році.

У 1994–2006 роках працював на Тернопільському фарфоровому заводі, де з 1997 року обіймав посаду головного художника, змінивши на ній Володимира Спицю.

Творчі пошуки митця були підпорядковані нетрадиційним рішенням у формотворенні: трансформації природних образів, асиметрії та рельєфному декоруванню. Саме ці тенденції визначали художнє обличчя продукції ТФЗ 1990-х – початку 2000-х років. Серед найвідоміших авторських розробок — чайний сервіз «Світанок», для кави «Нарцис» та «Офісний», що поєднали динаміку форми, пластичність деталей і сучасну декоративну виразність.

Колісник Віталій Платонович

(29.06.1939, с. Покровське Нікопольського району Дніпропетровської обл.
— 02. 02. 2013, Тернопіль)

Відомий тернопільський майстер художньої кераміки, живописець, графік.

Закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1968; викладачі М.Гладкий, Д.Крвавич). Після закінчення інституту працював на Тернопільському художньо- виробничому комбінаті. З 1991 р. паралельно працює на МП «Фарфор», де у співпраці займається скульптурою, художньою керамікою й монументально-декоративним оформленням інтер'єрів громадських приміщень, створював мальовничі пейзажі та портрети. Окремою сторінкою творчості митця є порцелянові ікони.

Виготовлені на Тернопільському фарфоровому заводі, його роботи брали, як подарунки, позаяк були високого ґатунку. Вази, тарелі він прикрашав чарівної краси квітами та птахами. Колісник - один з найвідоміших декоративістів краю. Фактурне та колористичне оздоблення надавало експериментальним формам закінченого вигляду. Від 1971 В.П.Колісник — учасник міських, зональних, республіканських, закордонних мистецьких виставок.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

скульптури «Пам'ятний знак воїнам, партизанам, односельцям» с.Чортибоки, Шепетівський р-н, Хмельницька обл. (1971); емблема Львівського спортивного палацу - метал - (1968); контррельєф «Бігуни», Колісник В.П., Козлик І.В. (1968); графіка «Гніздо бусла» (1966), «Хата з копицею» (1967); живопис «Карпати» (1967), «Гірський потік» (1969), «Січ Запорізька» (1998), «Мати-Україна» (2002), «Дідусь», «Бабуся» (обидва — 2010), «Дочка» (2011), «Син», «Дружина» (обидва — 2012); декоративно-скульптурні композиції «Білка» (1967), «Молодята на весіллі» (1972), «Козак у неволі» (1975), «Любов» (1998); серія станкових сувенірних виробів (1976—80); серія декоративних ваз із портретами державних діячів (1970—90-ті рр.); монументально-декоративне панно «Запрошуємо до Тернополя» (готель «Тернопіль», 1970), «Танець зеленого дуба» (1972), «Зборів» (1974), для Палацу щастя (Тернопіль, 1975), для інтер'єрів ресторанів «Нивки» (Київ, серед. 1970-х рр.) та «Галичина» (1980-ті рр.), «Весілля» для кафе «Калина» (1971); декоративні пласти «Прометей» (1973), «Лелеки» (1981); рама для дзеркала Тернопільського театру актора і ляльки (1985); декоративні тарелі «Добрі надії» (1986), серія для РАГСу у м. Копичинці Тернопільської обл. (1988), «Журавлі» (1991), «Голуби» (1993); інтер'єрні вази для санаторію Міністерства автомобільного транспорту УРСР (Севастополь, 1987, співавт.); рельєфні ікони — «Богоматір з Ісусом» (1993), «Ісус Христос» (1995). Оформлення книг — «Українська Атлантида» В.Чабаненко, «Січ духовна» В. Чабаненко – в друк не вийшли.

Роботи зберігаються в музеях м. Тернополя й області, а також далеко за межами України.

Боярко Микола Кузьмич

(1951-2022)

Народився 11 березня в с. Октябрське Бєлгородської обл. РФ.
Після закінчення 9 класу середньої школи вступив до Львівського художньо-промислового училища, де навчався на відділенні художньої кераміки.
В 1973 році вступає до Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва, отримав спеціальність художника кераміки.Після закінчення інституту працював на Казанському художньо-промисловому комбінаті.
В 1980 р. переїхав у м. Тернопіль, де продовжував працювати на Тернопільському художньо-виробничому комбінаті (ТХВК).
З 1991 року працював у МП «Фарфор», де продовжував виконувати комплексне оформлення інтерʼєрів у м. Тернополі та області.

У співавторстві з Є.Овчариком розробив скульптурну серію «Знаки зодіаків», сувенірну продукцію на релігійну тематику, а також подарункові вази, вази на долівку з виліпленими квітами, які виконувались під замовлення.
Пізніше працював як незалежний художник. Тематикою творів були біблійні та міфологічні сюжети, природні мотиви. Окремої уваги заслуговують флористичні композиції, виконані в техніці ручної ліпки з фарфорової маси, а також складні фігуративні тематичні твори.
Роботи Боярка Миколи знаходяться у приватних колекціях в країнах Європи та в США.

Овчарик Євген Ярославович

(03.01.1957, с. Куяни Томської обл., РФ)

— художник декоративно-ужиткового мистецтва (фарфор)
Заслужений художник України (2019)

Обласна премія ім. М. Бойчука за найкращі твори професійного образотворчого мистецтва (2015). Член Національної спілки художників України (2008).
Після заслання у 1959 році батьки повернулися в своє рідне село Буданів на Тернопільщині. Закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1982; викладачі М. Гладкий, Д. Крвавич, В. Манастирський). Працював на художньо-виробничому комбінаті Художнього фонду України (1982–1991). На базі місцевого фарфорового заводу 1991 року організував і очолив МП «Фарфор». З 2019 — викладач академічного рисунку та живопису на кафедрі дизайну Тернопільського фахового коледжу Університету «Україна».
Основні галузі — художній фарфор, монументально-декоративного оформлення інтер'єру. Митець органічно поєднує пластику й колір, створює нестандартні форми в порцеляні, експериментує в розписі, вдосконалює технологію виготовлення порцеляни. В іконах, втілених у фарфорі, майстерно поєднує традиційну (канонічну) манеру із власним авторським баченням.

Створив ікони для Марійського духовного центру в с. Зарваниця. Виконав низку монументально-декоративних робіт у фарфорі, зокрема для Тернопільського краєзнавчого музею (1982), Палаців урочистих подій у м. Копичинці (Тернопільська обл., 1987, спів­автор), готелю «Тернопіль» (1989), Тернопільського академічного театру актора і ляльки (1992, спів­автор). Оформив інтер'єри громадських споруд, серед яких — Тернопільський фарфоровий завод (1983–85, 1990), дитячий табір відпочинку СБУ (1986, м. Ворзель Київської обл.), санаторій Міністерства автомобільних шляхів на мисі Айя (АР Крим, 1993; усі — спів­автор). Учасник обласних, всеукраїнських, міжнародних мистецьких виставок. Роботи зберігаються у художніх музеях Харкова, Хмельницького, Тернополя та в приватних колекціях, а відтепер - і в етнопарку «Агроленд».

ОСНОВНІ ТВОРИ:
панно — «Нагорода Батьківщини» (1982), «Історія розвитку фарфору» (1983, 16 м), «На Тернопільському ставу» (1987), «Протистояння» (2009), «Квантовий перехід» (2018), триптих «Знаки зодіаку», диптих «Галактика» (обидва — 1989), рельєф «Богородиця» (1992), «Напруга простору» (1998), триптих «Пересторога» (2004), «Почаївська Богородиця» (2004), «Реквієм» (2005), «Стихія», триптих «Подорож у майбутнє», «Лабіринти душі» (усі — 2007), «Сни фараонів» (2008), «Вітрила пристрасті», «Натюрморт», ікона «Зарваницька» (усі — 2013), серія портретів Т. Шевченка (2014), «Красива осінь вишиває клени...» (2015), композиція «Новий відлік», ікона «Іллінська» (обидві — 2017) та ін.

Анатолій Напасний

(23 серпня 1939 р. с.Гуків, Хмельниччина – 17 вересня 2005 р. с.Гуків, Хмельниччина).

А.Напасний – це людина-душа, яка належала фарфоровому заводу.

Анатолій Карпович був типовим виробничником і багаторічним заступником директора Тернопільського фарфорового заводу з якості. До його обов’язків входило контроль якості сировини (глина, каолін, глазур), відповідність ГОСТам і техумовам, наявність браку, тріщин, деформацій виробів, безпосереднє керівництво відділом технічного контролю (ВТК), а також вирішення рекламацій від торговельних баз тощо.

Про нього працівники фарфорового заводу говорять з особливою теплотою. Він своєю професійністю та відданістю праці виходив далеко за межі своїх обов’язків.
Чи то відрядження практично по всій Україні на заводи-постачальники, чи відвідини подібних заводів фарфорового промислу, чи зустріч делегацій для обміну виробничим досвідом – всюди Анатолій Напасний гідно представляв тернопільських фарфоровиків. Здавалося, що немає такого, чого би він не знав з виробничого циклу заводу. Саме під його безпосереднім керівництвом на заводі освоїли швидкісний режим в тунельній печі, що дозволило суттєво підвищити якість та наростити кількість продукції.

Пан Анатолій був строгим, вимогливим, але ніколи не залишав ні колективи, ні людину наодинці з проблемами. Дуже часто починав свій робочий день з обходу цехами, які входили у цикл виготовлення фарфорових виробів. Всюди придивлявся до найменших дрібниць, бо розумів, що у виробництві важлива кожна деталь. Люди його боялися, але це не був страх перед одним з керівників. Це був страх підвести того, хто разом з тобою вболівав за результати спільної праці. Він вмів управляти і людьми, і механізмами, і процесами. І саме це робило його наріжною особою в діяльності заводу.

І хоча народився пан Анатолій на Хмельниччині, все своє життя пов’язав з Тернопіллям: тут здобув дві вищі освіти з відзнакою (технічну та педагогічну), тут сумлінно працював, тут обзавівся сім’єю, родиною і тут недозбирав своє останнє відро яблук, померши у своєму саду від обширного другого інфаркту…

***

Кінцем історії Тернопільського фарфорового заводу стало його повне банкрутство. У жовтні 2006 року підприємство припинило роботу, а близько 1400 працівників було відправлено у вимушені відпустки власним коштом.

Завод проіснував лише 42 роки. Яскраве, але коротке життя — навіть за людськими мірками. У ці десятиліття вмістилися народження й розквіт, виставкові тріумфи й міжнародні визнання, а згодом і поступовий занепад.

Тернопільський фарфоровий завод залишився в історії не лише як промислове підприємство, а як культурний феномен, що подарував Україні цілу галерею мистецьких образів у білому тілі фарфору.

Тернопільська порцеляна прожила своє коротке, але яскраве життя. Вона народилася білою й прозорою, немов світанкове світло, а згодом, у роки економії, посіріла… Проте саме тоді її вкривали розкішними візерунками, якими художники прагнули перемогти буденність, бо соромилися сіризни… У цих формах і орнаментах збереглося більше, ніж просто декоративність. Це була мова пам’яті, спроба перетворити фабричні вироби на носії краси, символу й тепла, надаючи їм святкового звучання. Так, навіть у часи занепаду зберігався головний принцип — прагнення до краси й художності.

Сьогодні завод мовчить, але його вироби й далі промовляють — із музейних вітрин, родинних сервантів, зі спогадів тих, хто творив і зберігав їх. Тернопільська порцеляна залишилася як легенда: крихка, але незнищенна у своїй духовній силі, яка по-новому показує себе в експозиціях етнопарку сімейних вражень «Агроленд».

за матеріалами Л. Карпінської, Є. Овчарика, О. Напасної