ПРО МАЙОЛІКУ

Гончарство — це одне з найдавніших ремесел людства, яке зберігає свою популярність і сьогодні. Воно поєднує в собі традиції, практичність і творчість.

Перші вироби з глини з’явилися ще у доісторичні часи, приблизно 10 тисяч років тому. Спочатку гончарство слугувало виключно практичним цілям: люди виготовляли посуд для зберігання рідин, їжі та зерна. З плином часу воно переросло межі ремесла й набуло ознак мистецтва. Як зазначають українські історики, зокрема Вікентій Хвойка, уже трипільські гончарі вирізнялися тонким художнім смаком, що свідчить про високий рівень їхньої майстерності.

Продуктом гончарства є керамічні вироби, зокрема майоліка — розписна полив’яна кераміка, що поєднує утилітарність і художню цінність. Майоліка — це назва, що походить від італійського слова maiolica, пов’язаного з островом Майорка, через який у Європу поширилася розписна полив’яна кераміка. Тому нині вироби з полив’яної кераміки називають майолікою.

ЗАГАЛЬНІ ІСТОРІЯ

Історія українського гончарства сягає епохи неоліту. Особливого розвитку це ремесло набуло в добу трипільської культури (IV–III тис. до н. е.), коли майстри виготовляли посуд без використання гончарного круга, оздоблюючи його складними спіральними, хвилястими та геометричними орнаментами.
Гончарство розвивалися там, де поєднувалися природні ресурси, а саме: поклади глини різної якості (основа для виникнення гончарних осередків), вода (річки, джерела) для підготовки глини та ліси як паливо для випалу. Важливу роль відігравали також давні ремісничі традиції й сприятливі історичні умови. Саме місцевість формувала стиль, технології та художню мову кожного осередку.
У період Середньовіччя, часів Київської Русі гончарство стало професійним ремеслом. Поширюється гончарний круг, удосконалюються випал і форми посуду. Окрім ужиткових речей (глечики, миски, горщики), з’являється архітектурна кераміка — кахлі, плитка для храмів і житлових будівель.
У період Відродження та ранньомодерної доби (XVI–XVIII ст.) гончарство активно розвивалося як у містах, так і в сільській місцевості. Формувалися локальні осередки з власними формами, орнаментальними мотивами та колористикою. Поширення полив’яної кераміки й майоліки зумовило перехід посуду від суто утилітарного до репрезентативного, наділеного художньою цінністю.
ХІХ — поч. ХХ ст. – це період найвищого розквіту народного гончарства. В Україні формуються окремі провідні центри гончарства.
Найбільшого розквіту майоліка набула у 1950–1980-х рр., коли активно розвивалися художньо-виробничі підприємства, поєднувалися традиційні технології з професійним художнім проєктуванням, а майолікові вироби стали важливою складовою інтер’єрної та декоративної культури.
У кін. ХХ ст. традиційне гончарство, на жаль, зазнало занепаду внаслідок індустріалізації. Водночас воно стало об’єктом наукового дослідження та музейного збереження. Проте сьогодні українське гончарство переживає відродження: майстри поєднують традиційні техніки із сучасним дизайном, а кераміка знову утверджується як важлива складова культурної ідентичності.
Більшість майолікових заводів в Україні у ХХ ст. формувалися на основі раніше існуючих артілей художньої кераміки, хоча траплялися й підприємства, створені як фабрично-заводські виробництва.
У майоліці розрізняють авторські вироби та вироби, виконані за зразком. Авторський виріб — це унікальна річ, створена конкретним художником: він сам задумує форму, декор і розпис, тому кожен такий твір є неповторним.
Виріб за зразком виготовляється на основі затвердженої моделі. Форму та основний декор повторюють, але розпис виконують вручну, тож навіть серійні майолікові вироби ніколи не бувають абсолютно однаковими.
Так і працювали майолікові заводи: художник-кераміст створював зразок, а майстри серійного виробництва відтворювали його в серії, зберігаючи характер стилю й водночас додаючи індивідуальні штрихи. Це поєднання творчості та ремесла і робить майоліку особливою.
Саме через колективну форму творчої праці авторство часто фіксувалося узагальнено, а з плином часу значна частина імен майстрів була втрачена або не збереглася в документах.

ТЕХНОЛОГІЯ ВИГОТОВЛЕННЯ

А тепер давайте зазирнемо безпосередньо у таїнство народження гончарного виробу. Процес цей не швидкий і потребує терпіння, уважності та справжньої любові до справи.Усе починається з підготовки глини. Її очищують від домішок, добре вимішують, інколи навіть «вибивають», щоб вона стала однорідною, м’якою й слухняною в руках майстра. Гончарі кажуть: яка глина — такий і виріб.
Далі відбувається формування виробу. На гончарному крузі або вручну з безформної грудки поступово з’являється миска, глечик чи горнятко. Це момент, коли глина ніби «оживає» — під руками майстра вона слухняно набуває форми.
Наступний етап — декорування. Саме тут виріб отримує свій характер. Його прикрашають орнаментами, ритованими лініями, а також покривають поливою або глазур’ю, які після випалу надають посуду яскравих барв, блиску й захищають його від вологи.
Після цього виріб проходить сушіння. Це дуже важливий етап, адже надто швидке висихання може призвести до тріщин. Тому глиняний посуд залишають у спокої — інколи на кілька днів.
І завершальний, але чи не найвідповідальніший крок — обпалювання у спеціальних печах, горнах. Температура там сягає від 800 до 1300 градусів. Саме вогонь остаточно загартовує глину, перетворюючи її на міцний керамічний виріб, який може служити роками.
Так, крок за кроком, із землі, води, повітря і вогню народжується справжній витвір гончарного мистецтва — простий на вигляд, але наповнений змістом, історією й людським теплом.

НЕОБХІДНІ МАТЕРІАЛИ

Щоб гончар міг створити свій виріб, йому потрібні не лише вмілі руки, а й спеціальні інструменти, кожен із яких має своє призначення.
Передусім звертаємо увагу на гончарний круг. Саме на ньому народжується форма майбутнього виробу. Колись круг був виключно механічним — його розкручували ногою, і від ритму рухів залежала плавність ліній. Сьогодні часто використовують і електричні гончарні круги, але принцип роботи залишається тим самим: круг обертається, а майстер керує формою.
Також використовували шпателі та ножі. Вони допомагають вирівнювати стінки виробу, знімати зайву глину та наносити декоративні елементи. Саме за допомогою цих інструментів на посуді з’являються орнаменти, хвилі, лінії та традиційні візерунки.
Не менш важливими є губки та ємності з водою. Вода для гончаря — справжній помічник: вона зволожує глину, робить її податливою й дозволяє згладити поверхню виробу, надаючи йому охайного, завершеного вигляду.
Отак, використовуючи прості, але дуже продумані інструменти, гончар поєднує техніку й творчість, перетворюючи звичайну глину на унікальний виріб, у якому кожна лінія створена вручну.

ТЕХНІКИ ВИГОТОВЛЕННЯ ГОНЧАРНИХ ВИРОБІВ

У гончарстві існує кілька основних технік виготовлення виробів, і кожна з них має свій характер та свої можливості.
Почнемо з ручного ліплення. Це найдавніша техніка, з якої, власне, і почалося гончарство. Майстер працює лише руками, без гончарного круга. Такий спосіб дає повну свободу творчості: можна експериментувати з формами, товщиною стінок, фактурою поверхні. Саме тому кожен виріб, створений вручну, є абсолютно унікальним — двох однакових тут не буває.
Наступна техніка — робота на гончарному крузі. Це вже класика гончарного ремесла. Круг обертається, а майстер формує виріб, поступово витягуючи його вгору. Завдяки обертанню вдається досягти ідеальної симетрії, тож саме так виготовляють глечики, вази, чаші та миски. Ця техніка вимагає точності, досвіду й відчуття балансу.
І ще один спосіб — лиття у форми. Його часто використовують там, де потрібно створити багато однакових виробів. Рідку глину заливають у спеціальні форми, які одразу задають потрібну форму та дизайн. Хоч цей метод менш індивідуальний, він дозволяє швидко й якісно виготовляти керамічний посуд і декоративні елементи.
Отже, незалежно від обраної техніки — чи це вільне ручне ліплення, чи вивірена робота на крузі, чи практичне лиття у форми — гончарство завжди залишається поєднанням ремесла, мистецтва й багатовікової традиції.

КОЛЬОРИ

В українській майоліці сформувалася впізнавана традиційна колористична система, яка є результатом поєднання природних чинників, технологічних особливостей виробництва та регіональних художніх традицій. Формування палітри зумовлювалося насамперед доступністю природних барвників, складом місцевих глин, типами полив і режимами випалу, що застосовувалися в народному гончарстві протягом тривалого історичного періоду.
Основним кольором української майоліки є білий, який зазвичай виступає фоном для розпису. Він утворюється завдяки використанню світлих або олов’яних полив і забезпечує чистоту та виразність декоративних елементів. Білий колір створює нейтральну основу, на якій контрастно вирізняються інші барви композиції.
Коричневий колір представлений широкою гамою відтінків — від світло-медових до темних, майже чорних. Його використовували як самостійний декоративний елемент або як контур для підкреслення орнаменту. Коричневі барви надають композиції глибини та завершеності й є типовими для традиційної народної кераміки.
Жовтий та охристі відтінки посідають важливе місце в колористиці народної майоліки. Вони виникали внаслідок використання природних оксидів заліза та властивостей місцевих глин. Такі кольори надають виробам тепла, світлості й життєрадісності, створюючи відчуття гармонії з природним середовищем.
Зелений колір є одним із найпоширеніших у традиційній українській майоліці. Його відтінки варіюються від світло-трав’яного до насиченого темно-оливкового. Зелений отримували переважно завдяки застосуванню мідних сполук у поливі. Цей колір часто асоціюється з природою, рослинним світом і є характерним для багатьох регіональних осередків керамічного виробництва.
Чорний колір застосовувався переважно для окреслення контурів, деталей і акцентів. Він виконував функцію графічного підсилення зображення, допомагав структурувати композицію та робив орнамент більш виразним.
Синій колір у традиційній українській майоліці трапляється рідше. Його обмежене використання пояснюється складністю отримання стабільного синього пігменту в умовах традиційного випалу. Водночас цей колір надавав виробам особливої декоративної виразності та використовувався вибірково.
Загалом палітра української майоліки характеризується стриманістю, природністю та гармонійністю. Вона відображає тісний зв’язок народного гончарства з довкіллям, традиційним способом життя та естетичними уявленнями українського народу.
Серед поціновувачів української майоліки і майстрів існує версія, чому з 1970-х рр. на майолікових заводах синій колір майже не використовували. Це пояснюють тим, що кобальт — основний барвник для синього — був дорогим, а також припускають, що поєднання синього з жовтим могло створювати виразні національні асоціації.
Водночас наголошуємо, що документального підтвердження офіційної заборони синього кольору на державному рівні ми не знайшли. Нині ця версія залишається гіпотезою, яка побутує в усних свідченнях і потребує подальших архівних досліджень.

ВИСТАВКА МАЙОЛІКИ В ЕТНОПАРКУ «АГРОЛЕНД»

На території етнопарку сімейних вражень «Агроленд» відкрито виставку української давньої майоліки — простір, присвячений збереженню, дослідженню та популяризації одного з найяскравіших явищ українського декоративно-ужиткового мистецтва.
В експозиції представлені мистецькі авторські твори, а також вироби провідних майолікових заводів України другої половини ХХ століття. Колекція охоплює широкий спектр форм і функцій: від ужиткового посуду до декоративної та інтер’єрної кераміки. Виставка демонструє регіональні особливості майоліки, різноманіття технік, форм, орнаментів і колористичних рішень, що формувалися на основі місцевих традицій та природних ресурсів. В етнопарку представлено: декоративну, ужиткову та інтер’єрна кераміку.
У повсякденному побуті більшість із нас добре знає такі традиційні керамічні форми, як миска, таріль, глечик, кухоль чи макітра — предмети, що здавна супроводжували українську родину у щоденному житті.
Водночас експозиція виставки знайомить відвідувачів і з менш відомими, але не менш важливими формами народної кераміки. Серед них — куманець, плесканець, барильце, лембик, плакетка, кахля та інші вироби, назви й призначення яких для багатьох сучасних відвідувачів можуть стати справжнім відкриттям.
В виставковій залі гості мають змогу не лише побачити ці предмети, а й зрозуміти їхню функцію, форму та символіку, навчаться розрізняти різновиди керамічного посуду та декоративних виробів і відкривати для себе багатство традиційної української майоліки.
Особливе місце в експозиції займають зооморфні вироби — керамічні образи тварин, птаства і фантастичних істот. У народній культурі вони мали не лише декоративне, а й символічне значення: були пов’язані з уявленнями про оберіг, добробут, зв’язок людини з природою та духовним світом. Такі вироби часто поєднували практичну функцію з образною пластикою й художньою фантазією майстрів.
Окремої уваги заслуговує серія так званих «чудозвірів» — фантастичних зооморфних образів, у яких поєднуються риси кількох тварин, іноді з елементами казкових або міфологічних персонажів. Ці вироби вирізняються узагальненою формою, декоративною експресією та впізнаваною пластикою. «Чудозвірі» є прикладом того, як у майоліці поєднувалися народна уява, гумор, символізм і художній експеримент. Вони стали своєрідною візитівкою окремих майолікових осередків і сьогодні є одними з найбільш упізнаваних та колекційно цінних об’єктів української майоліки.
На виставці представлено, крім інших експонатів, експозицію майолікових свічників — ужиткових і водночас символічних виробів. У їхніх формах переплелися зооморфні образи та релігійні мотиви: поряд із тваринами й фантастичними істотами трапляються й свічники з фігурами чортів. Такі образи відображають народне світобачення, де сакральне й буденне, страх і оберіг співіснували в єдиному художньому просторі.
Серцем нашої виставкової зали є експозиція «Українське село», створена мовою майоліки та гончарної кераміки. У цій експозиції зібрані вироби різних регіонів України, різних майстрів і заводів, але разом вони формують цілісний образ традиційного сільського світу — з його побутом, віруваннями, працею та святами.
У центрі експозиції — людська постать. Фігури селян у традиційному вбранні, музики, жінки за роботою чи в танці символізують щоденне життя сільської громади. Це не портрети конкретних людей, а узагальнені образи — хлібороба, господині, музиканта, берегині дому.
Навколо — зооморфна кераміка: свині, бики, коні, півні, баранці та ін. У традиційній культурі тварини мали не лише господарське, а й символічне значення.
Частина фігур водночас є посудом — лембиками. Це характерна риса української майоліки: поєднання ужиткової функції з декоративною формою. Річ не просто прикрашала оселю, а жила в ній і використовувалася щодня.
Окрему роль відіграють моделі хат та дворів. Вони створюють відчуття простору села як цілісного організму, де кожен елемент — від житла до худоби — має своє місце. Хата тут постає не лише як архітектура, а як символ родинного укладу й захищеного світу.Колористика експозиції переважно тепла: коричневі, жовті, зелені, охристі тони. Вони пов’язані з природними матеріалами — глиною, деревом, землею — і створюють відчуття затишку, стабільності, тяглості традицій.
Важливо пам’ятати, що більшість цих виробів створювалися в колективній формі праці — на заводах і комбінатах. Часто авторство не фіксувалося індивідуально, тому багато імен майстрів залишилися невідомими. Проте саме ця колективність і є цінною: перед нами не «окремі твори», а образ культури, створений спільними зусиллями.
Експозиція «Українське село» — це не про ідеалізовану минувшину. Це про пам’ять, закарбовану в кераміці: як люди жили, чим займалися, що цінували, у що вірили і як через прості речі передавали свою ідентичність з покоління в покоління.
Ця виставка давньої української майоліки — лише початок великого шляху. Ми сподіваємося, що експозиція зростатиме й розширюватиметься, поповнюватиметься новими відкриттями, атрибуціями та іменами, які ще чекають на своє повернення в історію.
Для нас важливо, щоб цей простір був не лише місцем експонування, а живим осередком дослідження, осмислення й переосмислення української майоліки — як мистецтва, ремесла й частини культурної пам’яті. Саме тут майоліка має заговорити не тільки мовою форм і кольорів, а мовою часу, традицій та людських історій.

ЗАГАЛЬНА ІНФОРМАЦІЯ ПРО ВІДОМІ УКРАЇНСЬКІ МАЙОЛІКОВІ ЗАВОДИ

Васильківський майоліковий завод (Київщина)

Заснування: завод бере початок від приватної гончарної майстерні, на базі якої у 1934 р. була створена артіль «Керамік».

Розквіт (1950-ті — 1980-ті): у цей період завод став потужним художнім підприємством. Були впроваджені нові технології полив'яної кераміки (майоліки), а асортимент налічував сотні видів ужиткового та декоративного посуду.

Занепад: через економічну кризу та здорожчання енергоносіїв завод припинив масове виробництво на початку 2000-х років. Юридично ТОВ «Васильківський майоліковий завод» було зареєстровано у 2004 р..

Видатні майстри:

Завод став школою для багатьох відомих художників-керамістів:
- Надія та Валерій Протор'єви: Створили унікальний «протор'євський стиль» із фантастичними звірами та рослинними орнаментами.
- Михайло та Григорій Денисенки: Династія майстрів, які розвивали традиційні форми та техніку розпису.
- Прокіп Бідасюк: Один із найстаріших майстрів, автор численних декоративних ваз та скульптур.

Знакові вироби:

- «Бородянський півник», або «Півник незламності» (сучасна назва) — майоліковий графин для напоїв, створений на Васильківському майоліковому заводі за авторством родини Протор’єви. У 2022 р. виріб набув символічного значення, як образ стійкості й незламності українського народу.
- Фігурний посуд серії «Добрі звірі» — декоративні баранці, леви та птахи, виконані у характерній для Васильківської майоліки узагальненій пластиці; поєднували ужиткову функцію ваз або графинів із декоративною.
- Зооморфна серія «Чудозвірі» — образні майолікові форми, у яких поєднувалися риси кількох тварин; вирізнялися фантазійністю, декоративністю та виразною пластикою, типовою для творчої манери васильківських майстрів.
- Декоративні тарелі — майолікові вироби з розписом ангобами (рідкою глиною), виконані в традиційній для заводу коричнево-зелено-жовтій гамі; поєднували народні мотиви з професійною композиційною культурою.

Львівська кераміко-скульптурна фабрика (ЛКСФ)

Заснування: фабрику створено у 1946 р. у місті Львові як державне художньо-виробниче підприємство. Вона виникла в повоєнний період у межах відновлення культурної інфраструктури та розвитку декоративно-ужиткового мистецтва в УРСР. ЛКСФ від початку задумувалася як експериментальний центр, що поєднував виробництво з творчими пошуками.
Розквіт (1950–1980-ті рр.): у другій половині ХХ століття фабрика стала провідним осередком художньої кераміки та скульптури Західної України. Тут активно розвивали майоліку, шамотну пластику, декоративну та монументальну кераміку. Вироби ЛКСФ призначалися для громадських інтер’єрів, архітектурного оздоблення, виставкової та серійної продукції. Фабрика виконувала також державні та монументальні замовлення.
Занепад: наприкінці ХХ століття, в умовах економічної кризи та розпаду централізованої системи замовлень, виробнича діяльність фабрики поступово згорталася. На початку ХХІ століття ЛКСФ фактично припинила функціонування як повноцінне художнє підприємство.
Видатні майстри: Зеновій Флінта, Ярослава Музика, Дмитро Крвавич, Василь Кондратюк, Василь Одрехівський, Марія та Анатолій Курочки, Іван Климко та ін.
Знакові вироби:- Декоративна та монументальна кераміка — панно, рельєфи, пластичні композиції для громадських будівель.- Майолікові декоративні вироби — вази, тарелі, пластика з узагальненими формами та стриманою колористикою.- Скульптурні композиції — камерна та монументальна пластика, виконана в шамоті та кераміці.
Вироби Львівської експериментальної кераміко-скульптурної фабрики поєднували професійну академічну школу, експеримент і сучасні художні тенденції, що забезпечило ЛКСФ особливе місце в історії української кераміки ХХ століття.

Завод «Художній керамік» (Опішне, Полтавщина)

Деякі факти з історії:
1910 рік - в Опішні налічувалось 407 гончарів. У багатьох осередках гончарного виробництва були створені артілі та цехи, у яких зберігались та примножувались родинні традиції.
У 20-х рр. на Полтавщині було зафіксовано 1500 «гончарських» родин. В Опішні разом з навколишніми селами кількість гончарів становила 70% населення.
1927 - радянська влада бере курс на колективізацію гончарного промислу, і гончарів, як і всіх ремісників, примусили працювати в артілях та колгоспних гончарнях.
1929 - в Опішні створена перша артіль - «Художній керамік», яку в грудні 1960 р. було реорганізовано у завод.
1984 виробничі площі заводу становили 6400 м², оснащених вітчизняним та імпортним обладнанням. Завод поділявся на:- цех розмолу матеріалів;- цех сирцю;- цех формування виробів на шпиндельних верстатах;- цех відливки у гіпсових формах;- цех випалу керамічних виробів;- допоміжні служби;- творчо-експериментальну лабораторію.
1986 р. при заводі було відкрито філіал Решетилівського художньо-промислового технічного училища.
10 березня 1986 р. адміністрація надала приміщення для новоствореного Музею гончарства в Опішні, який нині володіє найбільшою в Україні колекцією творів народних майстрів-гончарів та художників-керамістів (близько 55 000).
Починаючи з кінця 1980-х — початку 1990-х рр. завод охоплює загальна криза, пов'язана зі зміною суспільно-політичної структури суспільства та переходом на ринкову систему господарювання. У таких умовах адміністрація підприємства 3 листопада 1995 видала наказ «Про зупинку виробництва».
Тимчасове часткове відновлення роботи підприємства почалося з 1996 р.. Для випалу керамічних виробів було реставроване старе дров'яне горно. У 1998 р. «Художній керамік» випустив готової продукції на суму 210,7 тис. грн. у 1999 р. — 192,4 тис. грн., а в 2000 р. — 250,6 тис. грн. Проте, навесні 2002 р. збанкрутіле підприємство повністю припинило своє існування.
З 2002 р. в старому приміщенні «Художнього кераміка» функціонує приватне підприємство «Гончарний круг», де на той час працювало близько 40 осіб.Опішнянська кераміка у 2012 р. була додана до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
Видатні майстри: Олександра Селюченко, Явдоха Пошивайло, Гаврило Пошивайло, Іван Білик та ін.
Знакові вироби:- Декоративна майоліка — тарелі, миски, барильця з рослинним і зооморфним орнаментом.- Скульптурна пластика — фігури тварин, птахів, фантастичних істот, виконані в традиційній опішнянській манері.- Інтер’єрні вироби — вази та декоративні композиції з характерною теплою поліхромією.

Косівський художньо-виробничий комбінат (Івано-Франківщина)

Деякі факти з історії: Косівська кераміка – це традиційний промисел Гуцульщини.
1957 р. в м. Косові при артілі ім. Т. Шевченка було створено керамічний цех, який 1967 р. реорганізовано у виробничо-художнє об’єднання «Гуцульщина», згодом — Косівський художньо-виробничий комбінат, який став важливим осередком розвитку косівської майоліки, поєднавши народні традиції з організованим художнім виробництвом.
У 1950–1980-х рр. комбінат переживав період розквіту. Тут виготовляли ужитковий і декоративний посуд, кахлі, тарелі та скульптурну пластику з характерним розписом. Косівська кераміка впізнавана завдяки зеленo-жовто-коричневій гамі, рослинним і сюжетним мотивам, сценам з гуцульського побуту.
Наприкінці ХХ століття діяльність комбінату поступово занепала, однак традиції косівської майоліки збереглися завдяки майстрам, приватним майстерням і навчальним закладам регіону. Сьогодні косівська кераміка є одним із найвідоміших і найцінніших явищ українського народного мистецтва.
Видатні майстри: - Олекса Бахматюк — один із фундаторів косівської керамічної традиції; його художні принципи стали основою для подальшого розвитку комбінату.- Петро Кошак — майстер ужиткової та декоративної кераміки, працював із традиційними формами й розписом.- Микола Троць — представник відомої династії, автор сюжетних тарелів і кахлів.Іван Баранюк — майстер косівської майоліки, працював над серійними й виставковими виробами.- Василь Баранюк — художник-кераміст, відомий рослинно-геометричними та сюжетними композиціями.
Особливості: Символіка кольорів косівської кераміки тісно пов’язана з природою й світоглядом Гуцульщини:- Зелений колір символізує життя, ріст і лісові простори Карпат.- Жовтий уособлює сонце, тепло, добробут і світло.- Коричневий пов’язаний із землею, деревом і глиною — він означає стабільність і зв’язок із традицією.- Чорний контур підкреслює форму та надає композиції виразності, виконуючи роль оберега.
Разом ці кольори створюють гармонійну палітру, у якій поєднуються природа, щоденний побут і духовна культура гуцулів, роблячи косівську кераміку легко впізнаваною та символічно насиченою.
З лютого 2018 р. «Традицію Косівської мальованої кераміки» зараховано до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. У грудні 2019 на 14 Міжурядовому комітеті ЮНЕСКО Косівську мальовану кераміку внесли до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства.

Маньківський майоліковий завод «Колорит» (Черкащина)

Заснований у 1960 р. Завод випускав широкий асортимент художніх виробів (майоліки), відлитих у гіпсових формах і розписаних ангобами та емалями. Перестав працювати у 1995 р.
Знакові вироби: - Декоративні: настінні тарілки, вази, розетки - мали своєрідний орнамент, гармонійний колорит.- Побутовий: набори для салату, для меду, для варення, миски і чашки, розписані стриманіше, в техніці фляндрування.
Видатні майстри: гол. Художник: Ф. Кравченко; М. Дендебера, К. Костенко, М. Крайкіна, М. Роєнко.

Виноградівський керамічний завод (Закарпаття)

Заснування та функціонування: у 1965 р. в місті Виноградів було створено промкомбінат, у складі якого розпочав роботу керамічний цех. Керуючим промкомбінату був Герман Зельманович Розентал. До роботи запросили місцевих гончарів Федора Черницького та Івана Драгуна, а головним художником стала випускниця Ужгородського училища декоративно-прикладного мистецтва Марія Ковальчук. Саме ці майстри заклали традиції та стиль виноградівської кераміки.
Розквіт (1960–1980-ті рр.): у 1967 р. відкрито цех з виробництва кахлів, майстром якого був Василь Горват. У 1971 р. запрацювала перша електрична піч у новому цеху; на підприємстві вже працювало понад 600 осіб. Сформувалося нове покоління гончарів — учнів перших майстрів. У 1978 р. промкомбінат було перейменовано у Виноградівський керамічний завод. Кількість працівників сягнула близько 1800 осіб, а асортимент продукції розширився до понад 100 найменувань — від ужиткового посуду до декоративних елементів інтер’єру. Вироби заводу користувалися попитом і експортувалися до республік СРСР та за кордон (Чехословаччина, Угорщина, Бельгія, Японія, Іспанія).
Занепад: у 1993 р. завод припинив виробництво. У 1995–1998 рр. під керівництвом Ольги Ваш ще функціонував кахельний цех, після чого виробнича діяльність остаточно згорнулася.
Видатні майстри та художники:- Федір Черницький — виготовляв півників, корчажки, кавові набори, тарелі.- Іван Драгун — спеціалізувався на високих підлогових вазах.- Марія Ковальчук — перша головна художниця, формувала стиль виробів.- Іван Гецко — головний художник у 1970–1980-х рр..
Гончарі: Адальберт Баник, Іван Бобик, Іван Пішпекі, Йосип Марушка, Михайло Любка, Йосип Любка.
Художники та декоратори: Ніна Новікова, Зіта Кейкеші, Тетяна Ярема, Ганна Горват, Марія Тимофій, Михайло Дешко, Єва Жодані, Віра Томашевська, Мирослава Росул, В’ячеслав Віньковський та інші.
Через колективну форму творчої праці авторство часто фіксувалося узагальнено, і значна частина імен майстрів з часом не збереглася в документах.

Берегівський майоліковий завод (Закарпаття)

Заснування: Берегівський майоліковий завод сформувався у середині ХХ століття в місті Берегове на Закарпатті. Підприємство виникло в процесі розвитку художньо-промислової кераміки регіону та опиралося на місцеві гончарні традиції, поєднані з фабрично-заводською організацією виробництва.
Розквіт (1950-ті — 1980-ті рр.): у другій половині ХХ століття завод активно розвивався як регіональний центр декоративної та ужиткової майоліки. Тут упроваджували технології полив’яної кераміки, створювали серійні та виставкові вироби для інтер’єрів і побуту. Продукція вирізнялася стриманою, теплою колористикою та поєднанням українських і центральноєвропейських декоративних мотивів, характерних для Закарпаття.
Занепад: наприкінці ХХ століття, в умовах економічних змін і згортання державної підтримки художніх промислів, діяльність заводу поступово припинилася. Вироби Берегівського майолікового заводу нині зберігаються в музейних та приватних колекціях як приклад регіональної школи української майоліки.
Видатні майстри: Берегівський майоліковий завод функціонував переважно як колективне художньо-виробниче підприємство. Саме через колективну форму творчої праці авторство виробів часто фіксувалося узагальнено, а з плином часу значна частина імен художників і майстрів не збереглася в документах.
Знакові вироби:- Декоративна та ужиткова майоліка — вази, миски, тарелі, кухонний і інтер’єрний посуд.- Полив’яні декоративні форми — вироби з узагальненою пластикою та м’якою орнаментикою.- Інтер’єрні композиції — серійні майолікові вироби для оздоблення громадських і житлових просторів.
Продукція Берегівського майолікового заводу відображає локальні особливості Закарпаття, поєднання народних традицій із художньо-промисловими підходами ХХ століття.

МОВА МАЙОЛІКИ

Авторський виріб — це унікальна річ, створена конкретним художником: він сам задумує форму, декор і розпис, тому кожен такий твір є неповторним.
Авторський підпис — власноручний напис, ініціали або знак майстра на керамічному виробі, що засвідчує особисте авторство та індивідуальне виконання твору.
Артіль — форма добровільного виробничого або трудового об’єднання людей, які спільно працювали, користувалися спільними знаряддями праці та розподіляли прибуток між учасниками за заздалегідь узгодженими правилами.
Барильце — посуд у формі невеликої діжки; використовується для зберігання напоїв або як декоративний виріб.
Виріб за зразком — виріб, який виготовлений на основі затвердженої моделі.
Декоративно-ужиткова кераміка — це керамічні вироби, що поєднують практичну функцію з художнім оздобленням і водночас слугують предметами побуту та естетичними об’єктами.
Таріль/тареля — плоский або злегка заглиблений круглий посуд, переважно декоративний, часто з орнаментальним чи сюжетним розписом.
Глазур – скляниста покривна маса, що наноситься на керамічний виріб і після випалу утворює гладку, блискучу або матову поверхню; складається з мінеральних компонентів і оксидів металів, які надають кольору та декоративного ефекту.
Глек — посуд для рідин із вузьким горлом та ручкою. Дзбанок — посудина з вухом, довгою шийкою, пійлом (зливом), округлим корпусом. Використовують для перенесення або тримання рідини.
Зооморфна серія — сукупність керамічних виробів, об’єднаних спільною тематикою образів тварин, виконаних у єдиній художній стилістиці та декоративній манері.
Куманець — плаский фігурний посуд із кільцеподібним тулубом і носиком, характерний для народної кераміки.
Лембик – посуд для рідин, у формі якого вгадуються зооморфні образи.
Плесканець — це традиційна українська пласка керамічна посудина (часто з червоної глини), призначена для зберігання та подачі міцних напоїв (вина, горілки).
Кахля/кахлі — керамічні плитки для облицювання печей, камінів або стін, часто з рельєфом і розписом.
Клеймо — спеціальний знак, відбиток або напис на керамічному виробі, що засвідчує місце виготовлення, підприємство, майстра, час або серійність виробу.
Панно — декоративна композиція з кількох елементів або плиток, призначена для настінного розміщення.
Плакетка — невелика декоративна плитка або рельєф із зображенням чи написом.Свічник — керамічний виріб для встановлення свічки.
Настінна композиція — сукупність декоративних керамічних елементів, об’єднаних у єдине художнє ціле для оформлення стіни.
Каганець — глиняний виріб з округлою основою, трубчастим корпусом з вухом, вгорі з невеликою мисочкою та «носиком» (для зливу).

Упорядникколекціонерка майоліки Зоряна Удич